Ліна
Костенко – королева української поезії. Вона не схожа на інших,мужній її помах
пера,вона неначе лицар в срібних шатах. Її поезія носить глибокий зміст, критикована та переслідувана колишньою владою за «аполітичність», виступала
за право захисту митців.
У 1977р. вийшла збірка її віршів «Над берегами
вічної ріки», яка стала однією з найзнаковіших поетичних книжок в українській
літературі. За спеціальною постановою Президії Спілки письменників України
побачив світ історичний роман у віршах «Маруся Чурай».
За висловом
В. Базилевського: « Творчість Ліни Костенко – приклад шляхетного служіння
поезії. І докір тим, хто свою іскру Божу послідовно глушив марнослів’ям кон’юктури».
Мандруючи
поезією Ліни Костенко, можна заблукати в невідомих краях,пропахти вітрами
далеких фіордів, відчути вугільний пил портів та зелений, вогкий мул.
Письменниця
неначе молода королева в якої в долонях квіти, а ці квіти, то її поезія. Саме
так , адже заворожує і манить, пахне п’янко, передає любов.
Спини мене
отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю
А й правда, крилатим ґрунту
не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого — з вірності у коханні.
У кого — з вічного поривання.
У кого — з щирості до роботи.
У кого — з щедрості на турботи.
У кого — з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!
